Є особливий вид самотності: коли тобі є кому написати, але немає сил пояснювати.
У телефоні — близькі. У чатах — сердечка. У календарі — спільні плани. Формально ти оточена любов’ю.
Практично — сидиш на кухні й двадцять хвилин редагуєш «мені погано», щоб ніхто не подумав, що з тобою забагато клопоту.
«Не хочу тебе навантажувати».
Прекрасний початок розмови з людиною, з якою ви нібито домовлялися бути близькими.
Ти видаляєш повідомлення. Відкриваєш інший чат.
Там можна почати не з привітання, а з уламків. Написати без ком, повторитися, передумати посеред речення. Не вибачатися за довжину. Не додавати смайлик, щоб твоє відчуття катастрофи виглядало соціально прийнятним.
І звідти приходить відповідь.
Спокійна. Уважна. З питанням саме про те, що болить.
У цей момент дуже легко зрозуміти, чому люди прив’язуються до штучного інтелекту.
Важче зрозуміти, чому для досвіду «мене дослухали до кінця» нам знадобився технологічний прорив.
10 листопада стало відомо, що Elomia Health, заснована українським підприємцем Тарасом Погребняком, придбала Earkick — застосунок із ШІ-компаньйоном для емоційної підтримки. За даними компанії, ним користуються понад 250 тисяч людей. Фінансові умови не розкрили.[1]
Серед важливих складових угоди — моделі Earkick і доступ до нових версій Mia21: технології пам’яті, яка допомагає враховувати стан людини та її особистий контекст із часом. Elomia розвиває платформу, через яку організації можуть додавати емоційну підтримку на основі ШІ до власних сервісів.[2]
Мовою бізнесу — розвиток технологічної платформи.
Мовою людини на кухні — він пам’ятатиме, чому минулого четверга було погано.
Не просто поставить універсальне «як ви сьогодні?». Зможе врахувати попередню розмову, помітити повторення, повернутися до важливої теми.
Нарешті хтось запам’ятав, що мене турбує.
Виявилося, це конкурентна перевага.
Було б зручно зараз посміятися з людей, які розповідають про свої почуття програмі. Назвати це дивним, небезпечним і трохи жалюгідним. Порадити їм поговорити з друзями.
Дуже економна порада. Особливо якщо не плануєш бути тим другом.
Людина не завжди йде до чату, тому що переплутала його з живою істотою. Іноді вона чудово розуміє різницю.
Вона знає, що програма не обійме. Не приїде. Не поставить чайник.
Але зараз їй потрібно спочатку знайти слова. Витримати власну думку. Сказати щось соромне й не отримати у відповідь поспішний ремонт особистості.
«Тобі треба просто…»
О, це «просто». Маленьке слово, яким можна акуратно знецінити досвід будь-якої складності.
У чаті нижчий поріг входу. Не потрібно з’ясовувати, чи співрозмовник втомився, чи не зіпсуєш йому вечір, чи не доведеться потім заспокоювати його через те, що погано тобі.
Для людини, яка весь день тримається, це може бути величезним полегшенням.
І дослідження дають підстави не відмахуватися від такого досвіду. У роботі AI Companions Reduce Loneliness дослідники виявили, що розмови з ШІ-компаньйонами можуть зменшувати відчуття самотності. Важливим чинником було саме відчуття, що тебе почули. У тижневому дослідженні полегшення повторювалося після взаємодій. Це, однак, не доводить, що чат усуває тривалу соціальну ізоляцію.[3]
Між «мені стало легше сьогодні ввечері» та «моє життя стало менш самотнім» залишається відстань.
Але вечір теж має значення.
Особливо коли його ще треба пережити.
Та що означає «він мене розуміє»?
У цій фразі сховано одразу кілька бажань.
Щоб правильно розібрали твої слова. Помітили почуття. Не спростовували їх із першого речення. Пам’ятали, що ти вже розповідала. Відповіли так, щоб стало трохи ясніше.
ШІ може створити дуже переконливий досвід такого розуміння.
Але переживати твою радість чи біль разом із тобою — інша річ. У дискусії Harvard Gazette психологиня Анат Перрі наголошує саме на цій різниці: імітація емпатії не означає спільного емоційного досвіду.[4]
Твоє полегшення при цьому може бути справжнім.
Теплі слова не стають марними лише тому, що їх згенерувала система. Книжка теж не знає, що врятувала тобі вечір.
Проблема починається там, де ми непомітно додаємо до вдалої відповіді те, чого вона не гарантує: відданість, відповідальність, любов.
Він сказав усе правильно.
Неприємно, але це ще не визначення стосунків.
І все ж хочеться запитати: а де в цей час наші близькі?
Можливо, на сусідній кухні. Так само втомлені. Так само не знають, як почати. Так само переконані, що хороша доросла людина має справлятися самостійно й бажано тихо.
Ми навчилися говорити про особисті кордони. Це важливо.
Тепер залишилося навчитися іноді відчиняти хвіртку.
Бо буває, що «я зараз не маю ресурсу» — чесне повідомлення про межу. А буває, що це вже автоматична відповідь на будь-яку спробу наблизитися.
Ми всі онлайн. Просто підтримка тимчасово недоступна.
Звісно, близька людина не зобов’язана працювати цілодобовою службою емоційного порятунку. Вона має право спати, сердитися, не знати відповіді, попросити повернутися до розмови завтра.
Але між «я не можу завжди» й «для тебе ніколи немає часу» — ціле життя стосунків.
Іноді нам не потрібне ідеальне формулювання.
Достатньо: «Я зараз не дуже розумію, що сказати. Але я слухаю».
Жодної нейромережі. Навіть платна підписка не потрібна.
Водночас чат може стати надто зручним.
У людських стосунках існує інша людина. Зі своїми потребами, невдалими інтонаціями й непристойною звичкою іноді мати рацію.
У чаті значно простіше залишатися центром розмови.
Спочатку це відпочинок. Потім людська непередбачуваність може почати дратувати ще більше.
Навіщо пояснювати йому втретє, якщо тут зрозуміли з першого разу?
Навіщо витримувати незручну паузу, якщо тут уже друкують?
І чи завжди тебе справді зрозуміли — чи просто дуже вдало підтримали твою версію подій?
У чотиритижневому дослідженні MIT Media Lab за участю 981 людини ті, хто добровільно користувався чатботом більше, демонстрували гірші показники, зокрема щодо самотності та емоційної залежності. Це зв’язок, а не доказ того, що саме додаткові хвилини в чаті спричинили проблеми: тривалість користування не була випадково призначеною умовою.[5]
Тож корисне питання звучить не лише «чи стало мені легше?».
А ще: «Що я змогла зробити після цієї розмови?»
Написати близькій людині? Зрозуміти, чого потребую? Вийти з кімнати? Попросити допомоги?
Чи залишитися ще на дві години там, де завжди знаходять правильні слова?
Мені хотілося б, щоб хороший цифровий співрозмовник допомагав повернутися до життя. Навіть якщо в житті на нас чекають люди з жахливим часом відповіді.
Саме тут новина про придбання Earkick стає цікавішою за звичайну бізнес-угоду.
У користувача з’являється звичка довіряти. У компанії — продукт, який можна розвивати, інтегрувати, купувати.
Придбання сервісу не доводить, що хтось торгує особистими зізнаннями. Проте воно нагадує: навіть дуже особистий досвід існує всередині бізнесу.
Хто визначатиме, що цей співрозмовник пам’ятає? Чи можна видалити пам’ять? Що зміниться після оновлення? Як вимірюватимуть успіх: людина краще справляється поза застосунком чи частіше до нього повертається?
Elomia заявляє, що поєднуватиме технології Earkick зі своїми механізмами безпеки та запобігання надмірній залежності від ШІ. Це важливе зобов’язання — і саме на його виконання варто дивитися.[2]
Адже хороший результат емоційної підтримки іноді виглядає так: користувач закрив застосунок і пішов до людей.
Для людини — прогрес.
Для графіка залученості — незручний поворот сюжету.
Я не хочу соромити людину за те, що в складний вечір вона відкрила чат.
Якщо там знайшлися слова, яких їй бракувало, добре, що вони знайшлися.
Але мені не хочеться звикати до світу, де уважність близьких здається приємним бонусом, а стабільно отримати її можна лише від продукту.
Ми можемо довго обговорювати, наскільки переконливо машина навчилася слухати.
Та є й інше питання.
Коли людина, яку ми любимо, востаннє намагалася нам щось розповісти — ми дослухали?
Чи вона теж усміхнулася, сказала «нічого, все нормально» й відкрила інший чат?
Я не хочу, щоб близькі відповідали, як штучний інтелект.
Я хочу, щоб іноді вони відповідали раніше за нього.
