Я завжди вважала, що після розставання люди поступово втрачають право вказувати тобі, що говорити.
Виявляється, дехто воліє зберегти цю функцію.
Назавжди.
Ні, він не мій колишній.
У мого колишнього хоча б не було юридичного відділу Google.
За повідомленням The Washington Post від 3 листопада, деякі британські співробітники Google DeepMind оскаржують договірні обмеження на критику компанії, що продовжуються після звільнення без визначеного кінцевого строку.[1]
Наступного дня історію підхопили інші видання. Працівники побоюються, що такі умови стримують публічне обговорення ризиків ШІ.[2]
Дуже сучасна форма тривалих стосунків.
Зарплата закінчується. Лояльність — за окремим графіком.
Мені завжди було цікаво, чому в розмовах про майбутнє так люблять слово «назавжди». Зазвичай технологія застаріває раніше, ніж закінчиться презентація. Але коли справа доходить до твоїх зобов’язань, у всіх раптом з’являється впевненість у довгостроковому плануванні.
Ми ще не знаємо, що ШІ робитиме через п’ять років. Зате твоє мовчання вже спробували спланувати.
У цієї історії є людський голос — Софія Лігуорі. У власному тексті про вихід із DeepMind від 20 жовтня вона виступає проти військових і наглядових застосувань технологій компанії та описує самоцензуру всередині організації. Це її свідчення і її оцінка.[3]
Для мене тут важливе саме дієслово «описує».
Можна не погоджуватися з її висновками. Можна вимагати доказів для кожного звинувачення. Можна сперечатися про допустимі застосування технології.
Але для всього цього потрібно спочатку почути, що людина говорить.
Коли розмова закінчується ще до першого речення, у нас немає згоди. У нас просто тихо.
Тиша — чудовий матеріал для корпоративної презентації. Вона не ставить незручних запитань, не просить уточнити формулювання й прекрасно поміщається між слайдами про цінності.
«У команді немає розбіжностей» іноді означає лише, що розбіжності навчилися не вмикати мікрофон.
У Google є відповідь, і її не можна залишити за дверима лише тому, що вона заважає красивому обуренню.
Компанія каже, що не застосовує ці обмеження після звільнення та прибрала відповідну частину з умов для нових працівників. Співробітники, про яких ідеться в матеріалах, хочуть прибрати її й з чинних договорів.[4]
Ось тут я б поставила чашку.
«Не хвилюйся, я ніколи не використаю це проти тебе».
Прекрасно. Тоді викресли.
Чомусь саме в цей момент довірлива розмова часто переходить до юридичного відділу.
Між обіцянкою не скористатися умовою та її вилученням є дуже зрозуміла людська різниця. В одному випадку ти покладаєшся на ставлення іншої сторони. В іншому — вона погоджується змінити папір.
Я люблю добрі наміри. Особливо коли їх можна побачити в режимі відстеження правок.
Я не збираюся виносити судове рішення з-за кухонного столу. З оприлюдненої історії не випливає, що суд визнав ці положення чинною пожиттєвою забороною на будь-які висловлювання.
Але питання, яке мене цікавить, починається раніше за суд.
Скільки людей узагалі захочуть перевіряти межі свого договору власною кар’єрою?
Уявімо співробітницю, яка має що сказати. Перед нею два завдання: пояснити суспільству складну проблему й попередньо з’ясувати, чи не стане саме пояснення її наступною складною проблемою.
Публічний виступ безкоштовний.
Попередня консультація — вже як домовишся.
Свобода слова з тарифом на юридичну перевірку — дуже винахідливий спосіб зробити мовчання доступнішим.
Це не доказ того, що за кожним мовчанням ховається страшна таємниця. Це причина не сприймати відсутність критики як автоматичне підтвердження, що всіх усе влаштовує.
У цій історії легко переплутати кілька різних речей.
Захищати чужі персональні дані — розумно. Не публікувати паролі, приватні документи чи комерційні секрети — теж.
Але бажання компанії не чути неприємних оцінок заслуговує на окрему розмову. Репутація й конфіденційність — різні інтереси, навіть якщо обидва дуже гарно виглядають у договорі.
Ніхто не повинен отримувати ліцензію на вигадки лише тому, що звільнився.
Проте й посада не має робити людину довічним автором позитивних відгуків.
«Розкажи чесно, як тобі в нас працювалося».
Звичайно. У якому з дозволених прикметників?
Учора ми розбирали кнопку, яка має допомогти людині зупинити надто самостійного агента.
Сьогодні питання інше: чи зможе людина достатньо вільно пояснити, чому вона взагалі хоче натиснути цю кнопку?
Це мій висновок із двох історій, а не доказ зв’язку між компаніями. Технічний контроль і можливість відкрито говорити про проблеми доповнюють одне одного.
Можна побудувати чудову систему сповіщень. Але якщо той, хто помітив проблему, спочатку думає про наслідки для себе, у системи залишається дуже людська затримка.
Штучний інтелект навчають відповідати на будь-які запитання. Людей, які його створюють, — уважно обирати, на які.
Мене цікавить, хто формує картину, з якою ми ухвалюємо рішення про ці технології. Чиї голоси ми чуємо? Хто може говорити впевнено? Хто змушений зважувати кожне слово?
Обіцянки про майбутнє мають великий рекламний бюджет.
Сумніви часто приходять самі. І дуже просять не називати їхнього імені.
Я не вимагаю, щоб усі співробітники погодилися між собою. Навпаки, мені було б спокійніше бачити змістовні суперечки, факти, відповіді та виправлені помилки.
Довіра витримує незручне запитання краще, ніж прохання його не ставити.
Тому найцікавішим продовженням буде не чергове запевнення у відкритості. А відповідь на просте запитання: чи змінять уже підписані договори?
Я можу зрозуміти, чому компанія хоче захистити свої секрети.
Значно важче зрозуміти, чому після завершення роботи людина має далі берегти її почуття.
Ми розійшлися.
Я повернула ноутбук.
Мій голос до комплекту не входив.